02.03.2020

Доступ до публічної інформації: біг з перешкодами

kdpv

Одним з ключових прав і свобод людини є право на доступ до інформації.

Дев’ять років тому Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про доступ до публічної інформації», який надав громадянам право звертатися до органів державної влади та місцевого самоврядування та отримувати публічну інформацію, що перебуває у їхньому розпорядженні.

Прийняття цього закону було революційним для взаємодії влади та суспільства: громадяни нарешті отримали інструмент, якого раніше не не мали, i який наблизив реалізацію права на інформацію в країні до світової практики. Закон встановив для обов’язковість надання інформації, визначив режим доступу та підстави обмеження доступу до неї.

Важливість прийняття цього закону важко переоцінити, адже запорукою розвитку демократичного суспільства є, серед іншого, прозорість діяльності органів влади та їх підзвітність. Можливість швидко отримувати інформацію означає можливість контролювати дії органів влади, своєчасно реагувати на них, захищати як і суспільні, так і власні інтереси.

З 2015 року сфера застосування закону розширилися — адже до нього було додано статтю щодо необхідності оприлюднення та надання за запитами публічної інформації у вигляді відкритих даних — структурованої інформації у форматах та формі, придатній для автоматизованої обробки без участі людини. Це відкрило шлях до використання державних даних для використання таких даних громадськими організаціями, бізнесом та дослідниками.

Так з’явилися різноманітні аналітичні сервіси (Clarity Project — безкоштовний моніторинг публічних закупівель) та додатки (Clarity App, SaveEcoBot) та цікаві дослідження (наприклад, «Чиста вода» від Тексти.org.ua).

Український центр суспільних даних, як і багато інших громадських ініціатив, працює з відкритими даними і використовує їх для аналітичних та дослідницьких проєктів («Як судили Автомайдан», проєкт з виборчої статистики «Електоральна пам’ять» та інші).

У багатьох випадках цих досліджень та сервісів просто не було б, якби не доступ до публічної інформації.

Також закон встановив адміністративну відповідальність за відмову у наданні інформації, що дає змогу принаймні спробувати відстояти своє право на її отримання. Це , адже існують розпорядники, які не хочуть надавати інформацію і відтак використовують усі можливі шляхи для відмови: від «не володіє запитуваною інформацією» до «надання інформації потребує значних інтелектуальних зусиль».

До 2014 року протоколи про адміністративні правопорушення щодо порушення права на інформацію складалися працівниками прокуратури в порядку загального нагляду.

У жовтні 2014 року органи прокуратури було позбавлено цієї функції, і право складати протоколи про адміністративні правопорушення щодо порушення права на інформацію було передано уповноваженим особам Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або представникам Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Відповідно, сам факт складання такого протоколу є одним наслідків парламентського контролю за реалізацію права на доступ до інформації, що гарантоване статтею 34 Конституції України.

В умовах, коли розпорядник не надає інформацію, а сплачувати судовий збір (на момент написання цих рядків — 840,80 грн.) і судитися з розпорядником немає ресурсів, часу або можливості, скарга до Уповноваженого з прав людини іноді є єдиною надією і засобом впливу на отримання інформації.

Одного разу нам теж довелося звертатися до Уповноваженого: під час збору даних у сфері надання паліативній допомоги ми надіслали запит до Департаменту охорони здоров’я Одеської ОДА, який був проігнорований (як і повторний, як і скарга керівнику установи). Лише завдяки втручанню регіонального представника Уповноваженого — майже через 4 місяці після того, як був надісланий запит — ми отримали запитувані дані.

В контексті доступу до публічної інформації стаття 2123 КУпАП передбачає покарання у вигляді штрафу на посадових осіб в розмірі від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за наступні адміністративні правопорушення:

  • неоприлюднення інформації, обов’язкове оприлюднення якої передбачено законом України «Про доступ до публічної інформації»
  • необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом
  • ненадання відповіді на запит на інформацію
  • ненадання інформації
  • несвоєчасне або неповне надання інформації
  • неправомірна відмова в наданні інформації
  • надання недостовірної інформації.

На наш запит Секретаріат Уповноваженого з прав людини надав дані щодо кількості складених протоколів про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення за останні 4 роки — з 2016 по 2019.

За період з 2016 по 2019 роки представниками Уповноваженого та уповноваженими особам Секретаріату Уповноваженого було складено 1967 протоколів, майже половину з них у 2017 році. При цьому найбільша частка протоколів складена у відношенні посадових осіб органів місцевого самоврядування.

Варто зауважити, що парламентський контроль за дотриманням права на доступ до публічної інформації має на меті відновлення порушеного права особи, а складання протоколу про адміністративне правопорушення є засобом досягнення цієї мети, а не обов’язком уповноважених осіб Секретаріату Уповноваженого або його представників. Коли право на інформацію реалізовано, мета парламентського контролю досягнута, і відповідно складання протоколу про адміністративне правопорушення є недоцільним (саме так сталося у випадку з департаментом охорони здоров’я Одеської ОДА).

Зважаючи на те, що дуже велика кількість запитувачів не звертається до Уповноваженого для захисту своїх прав, важко сказати, чи є зменшення кількості складених протоколів наслідком підвищення рівня відкритості та прозорості розпорядників, або ж навпаки — зменшенням рівня довіри до Уповноваженого як до дієвого інструменту захисту своїх прав.