Сергій Васильченко
Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры – Русское издание No 1, 2013
Всеукраїнське об’єднання (ВО) «Свобода» позиціонує себе правонаступницею Соціал-національної партії України (СНПУ), хоча деякі колишні керівники СНПУ вважають «Свободу» зовсім іншим політичним явищем.
Хронологія розвитку СНПУ- «Свободи» в 1991-2012 рр.
СНПУ була створена в 1991 році на основі Громадської організації ветеранів Афганістану, молодіжної організації «Спадщина» (її очолював Андрій Парубій, нині народний депутат від «ВО Батьківщина»), Студентського братства Львова (на чолі з Олегом Тягнибоком) та Львівської Варти Руху (лідери – Ярослав Андрушків та Юрій Криворучко)[1]. Першим головою СНПУ було обрано Ярослава Андрушківа (залишався лідером партії до 2004 року). Зробивши ставку на залучення в свої ряди молоді, СНПУ в Львові почала активно проводити заходи для взяття під контроль молодіжних і студентських організацій, при цьому використовуючи також силові методи – захоплення офісів і побиття ідеологічних супротивників [2]. В результаті це викликало насторожене й вороже ставлення до них в громадських організаціях та партіях. Союзу Українського Студентства довелося виключити зі своїх лав Студентське братство Львова, залишивши тільки Студентське братство університету «Львівська політехніка», яке не потрапило під контроль СНПУ. Після низки скандалів, СНПУ почала діяти підпільно, її представники в інших організаціях не афішували своє членство в ній.
Відсутність офіційної реєстрації до 1995 р. і деяка скритність її членів не дозволяють точно оцінити результати СНПУ у виборчих кампаніях 1994 р. Прихильники СНПУ часто балотувалися як самовисуванці, або офіційно представляли інші політичні сили. За деякими оцінками, представники СНПУ висувалися у всіх 23 округах Львівської області і сумарно набрали близько 50 000 голосів виборців. Інші праві партії в тому ж регіоні отримали велику підтримку виборців: УНА-УНСО приблизно 100 000 голосів, УРП понад 120 000, КУН понад 150 000, «Рух» понад 230 000[3]. Кандидати від цих партії перемагали в Львівській області (Карта 1). СНПУ ж не вдалося провести жодного зі своїх кандидатів. Серед відомих членів партії найкращий результат показав Олег Тягнибок (виборчий округ [далі – ВО]№ 263) отримавши 4 909 (6,52%) голосів, що дозволило йому посісти друге місце, поступившись Ігорю Юхновському з 45 519 (60,41%) голосами. Трохи менше отримав Юрій Криворучко (ВО № 266) – 4 275 (6,09%) голосів. Лідера партії Ярослава Андрушківа ( ВО № 268) підтримало 1 663 (2,17%) виборця[4].
Пізніше лідери партії заявляли, що в 1994 р. вони чітко зосереджувалася на місцевих виборах, які проходили влітку того ж року. І парламентська кампанія була першим досвідом виборчої боротьби, на якій головною метою було представити партію[5]. Отримані навички дозволили їм увійти до складу Львівської обласної ради. Також мандат до Львівської міської ради отримав засновник партії Андрій Парубій. В цілому декларується, що в 1994 р. СНПУ вдалося отримати мандати чотирьох депутатів Львівської обласної ради та кількох депутатів районних і міських рад у Західній Україні[6].
16 жовтня 1995 року Міністерство юстиції України зареєструвало СНПУ під № 686. Це сталося буквально через місяць після зняття міністерством з реєстрації УНА-УНСО (6 вересня 1995 г.). Це дало привід опонентам звинуватити СНПУ в тому, що вона є проектом влади, яка використовує її як противагу УНА-УНСО. Маючи юридичний статус до початку парламентських виборів 1998 року, СНПУ разом з партією «Державна самостійність України» брала участь в створенні блоку «Менше слів». Також СНПУ уклала цілий ряд договорів з громадськими організаціями, представники яких увійшли до виборчого списку блоку.
Голова Всеукраїнського Комітету захисту прав людини Людмила Вансовська стала першим номером в списку блоку, а координатор Координаційного центру Всеукраїнського союзу організацій багатодітних Василь Маринченко – п’ятим. Включення Васновської і Маринченка до виборчого списку поставило в незручне становище закордонні західні організації, які співпрацювали зі згаданими громадськими організаціями в рамках програм по захисту прав людини та побудови демократичного суспільства в Україні. Частина членів СНПУ також висловлювала невдоволення. Вони не розуміли, навіщо людям, які не мають відношення до партії, давати місця в потенційно «прохідний» першій п’ятірці[7].
Втім, за результатами волевиявлення блок «Менше слів» отримав підтримку всього лише 45 155 (0,16%) виборців, і зайняв передостаннє 29 місце. Однак, в 119-ому виборчому окрузі в Львівській області отримавши більшу підтримку, ніж його виборчий блок, виграв вибори уповноважений з питань організаційної роботи СНПУ Олег Тягнибок – 53 369 (39,5%) голосів (Карта 2). Кількість депутатів від СНПУ могла бути і більшою, але перед виборами у Олега Тягнибока та Ярослава Андрушківа виник конфлікт зі згаданим раніше Юрієм Криворучко, який переміг на виборах як безпартійний самовисуванець[8].
Виборча кампанія 1998 року і для інших правих політичних сил була мало результативною. Позначилося загальне падіння їхньої популярності серед громадян, а також жорстке протистояння їх з «Народним Рухом України»[9], який, отримавши 9,4% голосів, подолав виборчий бар’єр (4%), а його кандидати виграли вибори в 12 одномандатних округах. У той же час виборчий блок «Національний фронт» (створений Конгресом українських націоналістів – КУН, Українською консервативною республіканською партією – УКРП і Українською республіканською партією – УРП) і Українська національна асамблея (УНА) не змогли подолати виборчий бар’єр, отримавши 2,71% і 0,37 % голосів відповідно. Представникам «Національного фронту» вдалося виграти вибори в шести одномандатних округах в Західній Україні, а самовисуванець Михайло Павловський, член УРП, переміг в Хмельницькому (№ 188) окрузі (Карта 2).
Поразка правих на парламентських виборах 1998 р. спровокувала кризу в їхньому середовищі і активізацію внутрішньоорганізаційних конфліктів в керівництві цих партій. В результаті на парламентських виборах 2002 р. парламентські праві партії не балотувалися самостійно, а влилися у виборчі блоки. КУН став засновником блоку «Наша Україна» Віктора Ющенка, УРП увійшла в Блок Юлії Тимошенко. А перед виборами, в кінці 2001 р, на черговому з’їзді УКРП було прийнято рішення про самоліквідацію і всім членам партії було запропоновано вступити в ВО «Батьківщина». На цих виборах Олег Тягнибок знову перемагає по своєму округу (№ 120), будучи висунутим від блоку «Наша Україна» (Карта 3). У зв’язку з тим, що СНПУ формально не входила в цей виборчий блок і не брала участі у виборах, Олегу Тягнибоку довелося призупинити своє членство в партії і балотуватися як безпартійному.
14 лютого 2004 року відбувся IX з’їзд СНПУ, на якому стався «ребрендинг»: новою назвою партії стало Всеукраїнське об’єднання (ВО) «Свобода». Замість емблеми СНПУ, що асоціюється зі свастикою (дзеркальне зображення «вовчого гака», що позначає фразу «Ідея нації») було введено більш нейтральне зображення жесту «Тризуб-Воля». Керівником партії замість Ярослава Андрушківа був обраний нардеп Олег Тягнибок.
Після з’їзду керівники ВО «Свобода» заявляли, що рішення про необхідність іміджевих змін СНПУ прийняла ще два роки тому. Відповідно ідея про зміну назви зародилася перед парламентськими виборами 2002 року. Тому можна припустити, що для запобігання дискредитації виборчого блоку «Наша Україна», від якого балотувався Олег Тягнибок, СНПУ не була взята в засновники блоку. При цьому було висунуто вимогу змінити назву і відмовитися від радикально-націоналістичних настроїв. Все це дозволило зробити партію привабливою не тільки для ультраправого електорату.
Як пояснював Олег Тягнибок, було ще два варіанти нової назви партії. Перший – збереження абревіатури СНПУ, але з розшифровкою «Союз національного порятунку України». Але цю ідею відкинули. Другий – перейменування в Українську народну партію. Однак цю назву в 2003 р. вже використовував Український народний рух під керівництвом Юрія Костенка – осколок колись єдиного Народного руху України[10].
4 липня 2004 р. X з’їзд ВО «Свобода» заявив про намір створити єдину праву силу (в складі: ВО «Свобода», КУН, ОУН-Б і ОУН) і підтримати кандидатуру Віктора Ющенка на пост Президента України. У тому ж місяці в Івано-Франківській області на заходах, присвячених пам’яті одного з вождів Української повстанської армії – Дмитра Клячківського (Клим Савур), Олег Тягнибок виступив з промовою, в якій були ксенофобські висловлювання[11]. На вимогу Віктора Ющенка він вибачився за свої слова[12]. Скандал не вщухав, і, за результатами обговорення на координаційній раді коаліції «Сила народу» виступу Олега Тягнибока, Віктор Ющенко прийняв рішення про виключення його з фракції «НУ» [13]. Але після цього випадку Олег Тягнибок і його однопартійці взяли активну участь, як у виборчій кампанії Ющенка, так і в «помаранчевій революції»[14].
До початку парламентських виборів 2006 р. всі спроби правих партій об’єднатися або створити єдиний виборчий блок («Національний вибір», «Правиця» та ін.) не увінчалися успіхом[15]. Тоді ВО «Свобода» прийняло рішення про самостійну участь у цих та місцевих виборах. Ця традиція зберігається досі.
Дебют ВО «Свобода» виявився таким же неуспішним, як ранні спроби правих блоків потрапити до Верховної Ради. На парламентських виборах свободівці отримали всього лише 91 321 (0,36%) голосів. Найкращий результат був на території, яка раніше входила в округ Олега Тянибока (Карти 2,3,4). Однак партії вдалося отримати на місцевих виборах мандати депутатів різних рівнів. Зокрема, в Львівській обласній раді – 10, в Львівській міській раді – 9, у Тернопільській міській раді – 4. Крім того, представники ВО «Свобода» були обрані головами деяких міст і сіл.
На позачергових парламентських виборах 2007 р. праві партії знову не змогли дійти згоди про формування єдиного блоку – і ВО «Свобода» продовжила самостійну виборчу кампанію[16]. Хоча виборчий бар’єр і на цей раз подолати не вдалося, в цілому кількість отриманих голосів зросла майже в два рази в порівнянні з попереднім результатом – до 178 660 (0,76%) голосів. Основна підтримка була отримана в Галичині (Карта 5).
Зростання результатів ВО «Свобода» був зафіксований і на позачергових місцевих виборах. У 2008 році на виборах до Київради партія збільшила кількість отриманих голосів від 5 004 (1,25%) в 2006 р. до 23 971 (2,08%) у 2007 році, обігнавши блок Ющенка «Наша Україна – Народна самооборона» з його 2,01%. Сам же Олег Тягнибок балотувався на пост мера Києва, набравши 15 608 (1,37%) голосів. На дострокових виборах до Тернопільської облради 2009 р. ВО «Свобода» зайняла 1-е місце, набравши 154 325 (34,69%) голосів і отримала 50 з 120 депутатських мандатів – результат, який став початком кінця політичної незначущості колишньої СНПУ. Правда, зростання підтримки виборців на президентських виборах 2010 року, коли за Олега Тягнибока віддали свої голоси 352 282 (1,43%) українців, ще не приніс прориву (Карта 6). Але цей загальнонаціональний результат лідера «Свободи» перевищив майже в два рази результат його партії на попередніх парламентських виборах 2007 р.
Досить успішними та дещо проривними були результати для ВО «Свобода» на місцевих виборах 2010 р. Партія отримала найбільші фракції в обласних радах Львівщини (41 депутат) і Івано-Франківщини (17 депутатів). Також її представники пройшли до обласних рад Чернівецької (4 представника), Волинської (6), Київської (5), Рівненської (5) і Хмельницької (4) областей. У районних, міських та селищних радах цих регіонів «Свобода» домоглася схожих результатів. У міських радах Житомира та Вінниці вона отримала по 2 мандати. Міським головою Тернополя був обраний депутат Тернопільської обласної ради (фракція ВО «Свобода») Сергій Надал, який переміг тодішнього голову Романа Заставного.
На момент написання статті обраними з 2009 р. від ВО «Свобода» є 2 364 депутатів місцевих рад:
– 115 обласних,
– 701 районних,
– 763 міських,
– 10 районних в місті,
– 85 селищних,
– 640 сільських.
1049 обрано за партійними списками, 1265 по одномандатних округах (Карти 7, 8, 9). Серед них було 350 безпартійних, які висувалися від цієї партії. Додатково, 133 членів партії, було обрано як самовисуванців одномандатних округах: 12 селищних, 121 сільських. Також від ВО «Свобода» обрано 61 голів громад:
– 5 міських,
– 3 селищних,
– 53 сільських.
Крім того, 18 членів партії обрано головами сільських громад як самовисуванці (Карта 10).
Можливо, результат ВО «Свобода» на місцевих виборах міг би бути і значно кращим. Але низька кваліфікація і недосвідченість задіяних на виборах активістів, мабуть, не дозволила їм захистити отримані голоси від можливих фальсифікацій. Про «крадіжку» їх голосів неодноразово заявляли представники керівництва партії. Такі факти неофіційно підтверджували представники виборчих штабів їх конкурентів[17].
Сходження на політичний олімп
У 2012 р. на виборах до Верховної Ради ВО «Батьківщина» стала платформою для формування єдиного виборчого списку під назвою Об’єднана опозиція «Батьківщина». До нього увійшли члени партій «Реформи і порядок», Народний рух України, «Фронт змін», «За Україну!», «Народна самооборона», «Громадянська позиція», Соціально-християнської партії та Меджлісу кримсько-татарського народу. Хоча ВО «Свобода» прийняло самостійну участь у виборах, їй вдалося провести успішні переговори з «Об’єднаною опозицією» щодо узгодження кандидатів в одномандатних виборчих округах. В результаті домовленостей ВО «Батьківщина» висунула кандидатів в 190 округах, а ВО «Свобода» в 35[18].
Кількість голосів, отриманих Всеукраїнським об’єднанням «Свобода» на виборах 28 жовтня 2012, дозволила Олегу Тягнибоку не тільки знову обратися до Верховної Ради, а й сформувати депутатську фракцію, що складається з однодумців-однопартійців. Результати ВО «Свобода» стали однією з найбільших несподіванок цих виборів. Воно отримало по багатомандатному округу 2 129 933 (10,44%) голосів виборців. Традиційно найбільшу підтримку політична сила мала на Галичині: Львівська область – 38,02% (1-е місце в області), Івано-Франківська область – 33,79% (друге місце), Тернопільська область – 31,22% (друге місце) (Карти 11, 12).
Якщо порівнювати результати ВО «Свобода» в 2012 та 2007 рр., то кількість отриманих голосів збільшилася в 12 разів. Партія додатково отримала підтримку 9,4% виборців, які прийшли на вибори (Карти 13,14).
Як правило, на президентських виборах лідери партій отримують більше голосів, ніж їх політсили на наступних парламентських. На виборах 2012 р. цю тенденцію зламала КПУ, отримавши більше голосів (2 687 269 – 13,18%), ніж Петро Симоненко в 2010 р. на президентських – 872 877 (3,54%). Хоча до цих виборів компартія отримувала традиційно менше голосів, ніж її керівник. Також виділилося і ВО «Свобода»: у порівнянні з результатом лідера Олега Тягнибока на президентських виборах 2010 р. – 352 282 (1,43%), вона отримала в 6 разів більше голосів – 2 129 933 (10,44%), або додатково 8,57% активних виборців (Карти 15, 16). Фактично з 2006 р. ВО «Свобода» постійно покращувало свої результати на всеукраїнському рівні.
Успішно можна вважати кампанію ВО «Свобода» і в одномандатних округах. За узгодженої квотою 35 округів, висуванці «Свободи» перемогли в 12 округах (34%), тоді як їхні союзники з «Об’єднаної опозиції» перемогли тільки в 39 з 190 округів (21%) (Карта 17). Варто додати, що округи за межами Західної України, отримані ВО «Свобода», вважалися не перспективними для опозиціонерів, а особливо для націоналістів, і в успіх цих кандидатів багато хто не вірив[19].
Деякі складові несподіваного успіху крайніх правих в 2012 р.
До добрих результатів ВО «Свобода» на виборах доклалися деякі фактори:
1. Після переходу від мажоритарної системи, в Україні став ще більш панувати (і до того присутній) «проектний підхід» в політиці. Мається на увазі, що існуючі партії працювали не між виборами, а безпосередньо перед ними, об’єднуючись в новий блок, або створюючи на час виборів нову партію. При цьому, як правило, «прохідні» місця в списку блоку віддавалися вже діючими депутатами або представникам спонсора. Таким чином, прості активісти практично не мали можливості після вступу в партію стати, з її допомогою, депутатами.
На відміну від своїх попередників, ВО «Свобода», беручи участь у всіх кампаніях, показало, що партія – не короткостроковий політичний проект. А через кадровий дефіцит депутатами місцевих рад від партії ставали навіть студенти[20]. Це дозволило залучити і використовувати на виборах ідейних активістів, які щиро, а не тільки за гроші, бажали перемоги однопартійцю і робили все заради цього.
2. Реальні активісти від ВО «Свобода», а не проплачені, як у інших партій, брали участь у безлічі політичних і громадських акцій. Також, при необхідності, вони були готові до силових дій. Незважаючи на те, що організатори цих акцій часто були проти використання партійної символіки, члени ВО «Свобода», як правило, ігнорували цю заборону[21]. Завдяки цьому, деякі українці стали сприймати ВО «Свобода» як, можливо грубу, але реально діючу політичну силу.
3. «Проектний підхід» до роботи більшості партій активізував внутрішньоорганізаційні конфлікти, в результаті яких виник дефіцит сильних політиків. Обрані за партійними списками депутати, в першу чергу бізнесмени, часто не дотримувалися партійної дисципліни і переходили в інші фракції – «тушкувались». Все це руйнувало образ цих партій як ідеологічних сил.
У той же час у ВО «Свобода» є жорстка партійна структура, чітка напіввійськова ієрархія і дисципліна. У кожному осередку є куратори по ідеології і роботі з різних напрямків. Функціонує партійний суд, контрольно-ревізійна структура, служба безпеки партії[22]. У ВО «Свобода» теж були внутрішньопартійні конфлікти, але в ЗМІ вони широко не висвітлювалися, а випадків переходів його депутатів в інші фракції зафіксовано не було[23]. Тому ВО «Свобода» разом з КПУ виборці сприймали як ідеологічну партію[24].
4. Зростанню радикальних настроїв в суспільстві сприяло розчарування виборців в депутатах, які не змогли провести справжні реформи для подолання зубожіння населення. Також зміцненню позицій «Свободи» не в останню чергу сприяло і прийняття мовного закону, ініційованого Партією регіонів, українофобська риторика і дії окремих її представників[25].
5. Опоненти і більшість політичних аналітиків небезпідставно вважали, що діяльність ВО «Свобода» вигідна Партії регіонів[26]. В першу чергу для мобілізації власного електорату, шляхом залякування його «загрозою українського фашизму»[27]. Також Олега Тягнибока і його партію розцінювали в ролі спойлера «Нашої України» і БЮТ, що, втім, відповідало дійсності до 2012 р. Влада сподівалася, що своїми акціями ВО «Свобода» дискредитує вуличну активність опозиції. Тому ВО «Свобода» не мало проблем з висвітленням своєї діяльності в ЗМІ, а його лідерів стабільно запрошували на всі популярні політичні ток-шоу[28].
6. Більшість виборців не бажають, щоб їхні голоси «пропали», і, тому, голосують за прохідні політичні сили. І коли, за даними соціології, партія не долає виборчий бар’єр, такі громадяни, з числа прихильників, віддають свій голос більш популярній – партія стає «донором». Якщо ж соціологія дає позитивний прогноз, то тоді ця партія стає «реципієнтом».
У випадку з ВО «Свобода», коли соціологічні опитування показали, що його рейтинг перебував в районі прохідного бар’єру, сталася мобілізація його прихильників, а також і частини інших опозиційно налаштованих виборців, тих, хто вважав, що якщо ВО «Свобода» не пройде в парламент, голоси, віддані за неї, «згорять»[29]. Розрахунок деяких виборців був, мабуть, такий: в разі проходження ВО «Свобода» в парламенті буде третя опозиційна до Януковича сила, і, можливо, сумарна кількість опозиційних депутатів буде більше, ніж у Партії регіонів і комуністів. Схожа ситуація була на парламентських виборах 2002 року, коли Віктор Ющенко, впевнений в проходженні «Нашої України», закликав голосувати за Блок Юлії Тимошенко або Соціалістичну партію, рейтинг яких соціологи оцінювали в 2%[30].
7. Фактором на користь партії Тягнибока було також зміна у виборчому законодавстві, а саме скасування графи «проти всіх». Багато активних виборці, позбавлені можливості таким чином висловити своє невдоволення діючими політиками, віддали свої голоси ВО «Свобода». Це підтверджує кореляція на розподіл підтримки партії в 2012 р. (Карта 11) і голосів «проти всіх» на виборах 2010 р. за межами Західної України (Карта 18). Тим більше, що ВО «Свобода» на попередніх виборах активно виступало проти всіх. У 2007 р. в своїх агітаційних матеріалах «Свобода» критикувала як ПР, так і БЮТ з НУ-НС, а на президентських 2010 р. в другому турі фактично закликала голосувати «проти всіх»[31].
8. Результати парламентських виборів, особливо голосування за партійними списками, які ще й звіряють з даними екзит-полів, менше впливають на інтереси місцевої влади. Тому, на відміну від місцевих виборів, коли потрібно було за будь-яку ціну отримати свою більшість у відповідних радах, на парламентських виборах місцева влада рідко йшла на організацію тиску або фальсифікацію. Загострення були тільки з підрахунку голосів в одномандатних округах.
Один з таких випадків був у Києві (223 округ), де основна боротьба була між кандидатом від ВО «Свобода» Юрієм Левченко та самовисуванцем Віктором Пилипишиним (з 2006 р. по осінь 2010 р. глава Шевченківської райдержадміністрації м.Києва, де розташовувався округ) . Представники ВО «Свобода» звинувачували окружну комісію в організації фальсифікацій на користь Віктора Пилипишина. В результаті ЦВК прийняла постанову про неможливість встановити результати голосування на виборах у цьому окрузі[32].
З огляду на те, що економічна ситуація в країні продовжує погіршуватися, не змінюється політика уряду в гуманітарній сфері, а серед новообраних депутатів від ВО «Батьківщина» вже з’явилися «тушки» і їх появу прогнозують і в УДАРі – перспективи ВО «Свобода» на майбутніх виборах виглядають позитивними[33], якщо, звичайно, депутати і функціонери ВО «Свобода» втримаються від спокус, які дає статус парламентської партії.
Посилання
* Я вдячний А. Умланду і А. Шеховцову за корисні зауваження до більш ранньої версії цієї статті.
1. Колодрубець О., Ярослав Андрушків Я. СНПУ та ВО «Свобода» – різні політичні явища // Вголос. 27 квітня 2004. http://vgolos.com.ua/politic/5536.html. Останнє відвідування14 липня 2013; Бабанина Н. Иллюзия «Свободы» // Эксперт. 2009. № 28(220). http://www.expert.ua/articles/8/0/7041/. Останнє відвідування14 липня 2013.
2. Кухар Т. «Свобода» 21 століття або кілька слів про нові ярлики // КОМЕНТАРІ: Львівський портал. 9 березня 2004. http://portal.lviv.ua/article/2004/03/09/190638.html. Останнє відвідування14 липня 2013; Вибори 2012: Досьє Андрія Парубія // КОМЕНТАРІ: Львівський портал. 16 травня 2012. http://www.portal.lviv.ua/article/2012/05/16/141323.html. Останнє відвідування14 липня 2013.
3. Нагайло Б. Крайні праві органiзацiï в Україні // Спостерігач. 1994. № 6. Липень. http://www.ucipr.kiev.ua/publications/kraini-pravi-organizatciii-v-ukraiini/. Останнє відвідування14 липня 2013.
4. Інформація про результати голосування на виборах до Верховної Ради в 1994 р. знаходиться в архіві автора. Далі електоральні результати партій і блоків цитуються на підставі даних з сайту Центральної виборчої комісії України. Див. http://www.cvk.gov.ua/. Останнє відвідування14 липня 2013.
5. Колодрубець О., Ярослав Андрушків. СНПУ та ВО «Свобода» – різні політичні явища // Вголос. 27 квітня 2004. http://vgolos.com.ua/politic/5536.html. Останнє відвідування14 липня 2013; Нагайло Б. Крайні праві органiзацiï в Україні // Спостерігач. 1994. № 6. Липень. http://www.ucipr.kiev.ua/publications/kraini-pravi-organizatciii-v-ukraiini/. Останнє відвідування14 липня 2013.
6. Історія ВО «Свобода» // Всеукраїнське об’єднання «Свобода». http://www.svoboda.org.ua/pro_partiyu/istoriya/. Останнє відвідування14 липня 2013.
7. Вахній О. Спогад про занепад субкультури // Блог Олеся Вахнія. Gazeta.ua. 19 жовтня 2011г. http://gazeta.ua/blog/707/spogad-pro-zanepad-subkulturi. Останнє відвідування14 липня 2013.
8. Стрешнев Т. Партия «Свобода»: «Арийцы» на марше. Часть первая // Украина криминальная. 16 січня 2006г. http://cripo.com.ua/?sect_id=1&aid=13272/. Останнє відвідування14 липня 2013.
9. Рябченко В. Правий фланг в Україні: досвід виборчих перегонів // Журнал «Депутат». 2006. № 1 (вересень 2005 –січень 2006 г.); Богдан Червак. Націоналізм в Україні // Всеукраїнське об’єднання «Свобода». http://www.svoboda.org.ua/dopysy/analityka/002157/. Останнє відвідування14 липня 2013; Вахтанг Кіпіані. Нація проти націоналізму? // Україна Молода. № 73. 17 квітня 1998г. http://www.kipiani.org/plain.cgi?246. Останнє відвідування14 липня 2013.
10. Кухар Т. «Свобода» 21 століття або кілька слів про нові ярлики // КОМЕНТАРІ: Львівський портал. 9 березня 2004. http://portal.lviv.ua/article/2004/03/09/190638.html/. Останнє відвідування14 липня 2013.
11. 2004: Тягнибок виступає на горі Яворина – «Жидва і москалі» // Історична правда. 5 листопада 2010. http://www.istpravda.com.ua/videos/2010/11/5/2422/. Останнє відвідування14 липня 2013.
12. Ющенко змусить Тягнибока вибачиться за «москальсько-жидівську» мафію // Українська правда. 20 липня 2004. http://www.pravda.com.ua/news/2004/07/20/3001289/. Останнє відвідування14 липня 2013; Тягнибок після критики Ющенка вибачився за «москалів» і «жидву» // Українська правда. 21 липня 2004. http://www.pravda.com.ua/news/2004/07/21/3001307/. Останнє відвідування14 липня 2013.
13. Ющенко виключив Тягнибока з фракції за ксенофобство // Українська правда. 21 липня 2004. http://www.pravda.com.ua/news/2004/07/21/3001308/. Останнє відвідування14 липня 2013
14. Історія ВО «Свобода» // Всеукраїнське об’єднання «Свобода». http://www.svoboda.org.ua/pro_partiyu/istoriya/ . Останнє відвідування14 липня 2013.
15. Рябченко В. Правий фланг в Україні: досвід виборчих перегонів // Депутат. 2006. № 1. http://banderivets.ho.ua/index.php?page=pages/zmista/zmista320. Останнє відвідування14 липня 2013; П’єцух М. «Правиця»-2006: пацієнт, скоріше, не народиться // Україна Молода. 29 жовтня 2005.
16. ВО «Свобода» на дострокових виборах матиме самостійний формат // Всеукраїнське об’єднання «Свобода». 19 червня 2007. http://www.svoboda.org.ua/dokumenty/zayavy/002809/. Останнє відвідування14 липня 2013.
17. Тягнибок О. Сьогодні у нас на сході такий результат, як був на заході чотири роки тому // Українська правда. 15 листопада 2010. http://www.pravda.com.ua/articles/2010/11/15/5572033/. Останнє відвідування14 липня 2013.
18. Заява Об’єднаної опозиції ВО «Батьківщина» та ВО «Свобода» про завершення переговорів щодо участі у виборах до Верховної Ради та спільні дії у Верховній Раді VII скликання // Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина». http://byut.com.ua/news/11878.html/. Останнє відвідування14 липня 2013.
19. Самброс А., Авксентьєв А., Міщенко А. Вибір столиці: хто кого й чому? // Українська правда. 9 серпня 2012. http://www.pravda.com.ua/articles/2012/08/9/6970536/. Останнє відвідування14 липня 2013.
20. Partia Swoboda – nowa jakość na ukraińskiej prawicy // Komentarze OSW. 7 April 2011. http://www.osw.waw.pl/pl/publikacje/komentarze-osw/2011-07-05/partia-swoboda-nowa-jakosc-na-ukrainskiej-prawicy/. Останнє відвідування14 липня 2013.
21. Бачило В. Акція протесту проти законопроекту про мови: Київ // Політико.com.ua, 18 жовтня 2010. http://politiko.ua/blogpost43296/. Останнє відвідування14 липня 2013.
22. Бабанина Н. Иллюзия «Свободы» // Эксперт. 2009. № 28(220). http://www.expert.ua/articles/8/0/7041/. Останнє відвідування14 липня 2013.
23. Правый спектр: за кем пойдет избиратель Ющенко на западе? // Остров. 20 січня 2009. http://www.ostro.org/articles/article-55046/. Останнє відвідування14 липня 2013.
24. Мустафин А. На новых выборах «Свобода» может набрать 20% // Главком. 5 листопада 2012. http://glavcom.ua/articles/8597.html/. Останнє відвідування14 липня 2013.
25. Завгородня I. «Свобода» в парламенті як наслідок стагнації // Deutsche Welle. 31 жовтня 2012. http://dw.de/p/16Z2o/. Останнє відвідування14 липня 2013.
26. Мустафін O. «Звільнення» за наймом? // Дзеркало тижня. Україна. 2010. № 39.
27. Тепер «противсіхів» більше на сході // Україна Молода. 27 травня 2011.
28. Тягнибока підтримує Партія регіонів – Вітренко // Газета.ua. 18 вересня 2010. http://gazeta.ua/articles/comments-newspaper/_tyagniboka-pidtrimue-partiya-regioniv-mdash-vitrenko/354453/. Останнє відвідування14 липня 2013; Лещенко C. Політтехнолог влади, або Секрети інформаційної політики каналу «Інтер» // Газета.ua. 1 квітня 2011. http://www.pravda.com.ua/articles/2011/04/1/6073286/. Останнє відвідування14 липня 2013.
29. У соціологів починається ембарго на передвиборні опитування: останні рейтинги // Українська правда. 17 жовтня 2012. http://www.pravda.com.ua/news/2012/10/17/6974861/. Останнє відвідування14 липня 2013.
30. Стецьків Т. У списку Кличка колишні тушки і люди з сумнівним минулим // Главком. 21 серпня 2012. http://glavcom.ua/articles/7868.html/. Останнє відвідування14 липня 2013.
31. Ковальов Д. ВО «Свобода» – 20 років боротьби за Nаціональну Ідею // Nаціональна Ініціатива. 19 вересня 2011. http://initiativenational.blogspot.com/2011/09/20-n.html/. Останнє відвідування14 липня 2013; Заява Політради Всеукраїнського об’єднання «Свобода» // Всеукраїнське об’єднання «Свобода». 23 січня 2011. http://www.svoboda.org.ua/dokumenty/zayavy/013600/. Останнє відвідування14 липня 2013.
32. Герега и Пилипишин устроили беспрецедентно наглую фальсификацию – «Свобода» // Газета.ua. 29 жовтня 2012. http://gazeta.ua/ru/articles/politics/_gerega-i-pilipishin-ustroili-besprecedentno-nagluyu-falsifikaciyu-svoboda/463929/. Останнє відвідування14 липня 2013; Пилипишин заявил, что решение ЦИК «открывает ящик Пандоры» // УНИАН. 6 листопада 2012. http://www.unian.net/news/534170-pilipishin-zayavil-chto-reshenie-tsik-otkryivaet-yaschik-pandoryi.html/. Останнє відвідування14 липня 2013.
33. Кошкина С. Воспалительный процесс // LB.ua. 12 червня 2013. http://lb.ua/news/2013/06/12/205875_vospalitelniy_protsess.html?utm_source=lbua&utm_medium=link&utm_campaign=mainarticle/. Останнє відвідування14 липня 2013.